Чернігівська обласна благодійна організація
“Аратта”

––– Головна | Про нас | Новини | Гуртки | Нашi партнери | Галерея | Контакти –––

29 листопада 2012 року.
Серце, що співає

Очі в очі, рука в руці, від серця до серця
Брат Антоній

Важко повірити, але ми вже стоїмо на порозі 20-ї річниці з того моменту, як ми спрямували наші зусилля на надання гуманітарної допомоги. Під час своєї першої поїздки в дитячі будинки в Румунії, я б ніколи не припустив, що через 20 років, я повністю присвячу всього себе цій роботі.

Із самого початку, ніколи не йшлося про мене, а завжди лише про життя тих людей, яких мені вдалося доторкнутися. Як зростала кількість машин у кожному наступному благодійному конвої, так і збільшувалося моє духовне усвідомлення. Чим більше людей я зустрічав, будь вони набувачі гуманітарної допомоги, або фантастичні добровольці, які знаходили необхідний транспорт, або збирали необхідну допомогу, тим більше моя духовність відкривалася до нових можливостей. Росло усвідомлення всього навколо мене – будь то емоції тих, хто їздив зі мною, чи іноді складні та краючи серце події, які ставали перед нами, і отже потребували нашого втручання.

Добровольці знали, куди вони їдуть, але я можу сказати, що ніщо не могло підготувати їх до зустрічі з реальністю жахливих умов, в яких жили діти в дитячих будинках, або біженці в таборах, в яких ми побували. Багато хто з цих чудових, добрих людей лив сльози, так само як і я, але то були не сльози печалі, а сльози співчуття.

Я прийшов до висновку, що моя «робота» зовсім не була роботою, а скоріше живою молитвою і активною медитацією. Я швидко змінив усвідомлення себе з позиції «Боса» свого конвою на роль батька для тих, хто їхав зі мною. Моя духовність росла, щоб охопити цих любих добровольців і чим більше вона розширювалася, тим більше зростало моє особисте усвідомлення. По суті, саме перебування із цими неймовірними людьми зробило мене кращою людиною.

Прибувши в один табір в передгір'ї Македонії, на самому кордоні з Косово, звідки текли потоки мусульманських біженців, ми побачили 5000 біженців, що жили в наметах, і тільки п'ять переносних туалетів на всіх. Вони користувалися листям з дерев замість туалетного паперу, і, хоча ніде довкола і близько не було спокійно, вони були щасливі, з того що в перший раз за кілька місяців, вони були в безпеці.

Попередньо я збирав усіх разом і розповідав, з якою ситуацією їм доведеться зустрітися, і пояснював, що ні в якому разі нам не вдасться допомогти всім 5000 біженцям. Я попросив їх, що ми йдемо в табір з метою для кожного члена команди допомогти одній родині. Якщо нам додатково вдасться допомогти 4, 5, 6, 20 або 21 сім’ї, це буде бонус на додаток до тієї однієї сім'ї, якій кожен з нас прийшов допомогти. Це давало нам змогу відчути досягнення особистої мети, а не просто бути повністю розчавленими важкими і болісними умовами з якими ми зіткнулися.

Вантажівки заїхали в табір, і коли я спостерігав за добровольцями, що розвантажували засоби життєвої необхідності, такі як продукти харчування, миючі засоби, туалетний папір та гігієнічні прокладки, я бачив відображення посмішок, що з’являлися на обличчях біженців-мусульман, в очах моїх чудових помічників. Неможливо було допомогти всім 5000 біженцям, але вони змінили життя багатьох сімей, ув'язнених за огорожею того табору. Коли ми покидали табір на хвилях прощання з біженцями, посмішками на обличчях моїх добровольців було сказано все. Вони змінили не тільки життя біженцям, але і їхні власні серця і життя і моє життя також. «Любов примножила радість» було написано на їхніх обличчях і сяяло із сердець.

До часу коли я припинив очолювати конвої, що їздили до колишньої Югославії, загальна їх кількість вже нараховувала 186, найбільший складався з 105 автомобілів. Було поліпшено не тільки життя тисячам біженців, хай навіть трохи, але тим не менш поліпшено, але також поліпшилося життя кожного добровольця. Кожен став кращою людиною через цей досвід, тому завжди, коли ми поверталися до Великобританії і прощалися в Дуврі, мої сльози були сльозами того, хто був глибоко зворушений почуттям обов’язку, силою, мужністю і добротою простих людей. Я їхав додому з серцем, що співає і готовий розпочати організацію наступного Конвою надії.

Як я вже говорив раніше, я думав, що це ніколи не йтиметься про мене, а лише про життя тих людей, до яких мені вдалося доторкнутися. Насправді, саме моє життя було зачеплене найбільшою мірою.

Благослови вас усіх.